Це, болю молитва

Чом, доя мене ти, ранок, не добрий, І не тішиш, чому, як колись? Потвора – ніч не відпускала тебе довго, Чому за мене, болі, знов взялись? Хай би, лишЕ страждала я фізично, Душевний біль ще більше затиска… Знов самотність крізь біль гризе звично, У біді, де, матусі рука?! Мене кинули напризволяще Поєдинок життя вигравать. Я втомилась так, Боже! Не краще У покої пітьми спочивать? Де людське милосердя? Невдячна дитино, Не чіпають сумління душі? Я живу ще. Живу ще до «спину» Душу крають слова, мов ножі!... Де заюлудились ви, «гаразди» мОї? Я так набридла вам, авжеж, Вже спочивати у покої, В подіх радісних, без меж? Найболючіш з’їдають образи Від байдужості, злості, досали… Чом за мене взялося все зразу, Ви скажіть мені, Бога, заради! Моъ вірні подруги, я знаю, Що хвилюєтесь, душі болять… Та далеко ви, я не чекаю, Неможливо до себе вам взять МЕне. Самі ви у скруті, У полоні обставин, хвороб… Дорогі мої, ви не забуті, Намагаюсь триматися, щоб Вас потішити знову віршами Про природу, кохання, життя… Прославляти його будем з вами, Хай лихе все іде в небуття! Немало літ уже я удова, Не ображайся мОя половино! Чому так закружилась голова? Це не від щастя, в іншому причина. Мій рідний, ти не дотримавсь обіцянки, Щоб все на двох, і радість, і кінець… Ти бачиш, до якого уже ранку Дійшла без тебе? Й вся розтану, нанівець. Так вийшло, ти був найрідніший, Я при тобі не бУла сирота. Тепер життя у мене зовсім інше… Моє життя, чому ти - доля непроста?.. Може, Господи, так і повинно Бути все вже під «осінь» життя? Лиш початок буває невинним? Лиш, страждаючи, йдеш в небуття? Але ж рухаюсь, бачу і чую, Але ж вірю, надіюсь, люблю… І сприйму тебе, доле, любую, Дай пожити ще, Боже, молю!.. Біль нелюдський викручує скроні, І спасіння від нього нема… Намалюйте мені на долоні, Де в полон мене візьме «зима»… Я сумною Снігуркою стану Так самотньо, у буйстві снігів… Перед Господом нашим предстану Від мирських, вже звільнившись, гріхів… Життя закінчує людина Самотньо, болісно, сумна… Закон такий життя… Повинна До Бога йти вона одна?... Я не загину в лабіринтах невідомих… Про мене буде згадувать хоч, хтось… Не вірю, що далеко йду від дому, Що все потрібне в долі відбулось… 10. 09. 2016р.
Автор: Джема 12.04.19 21:04
7   2  

Комментарии:

Топаз   13.04.19 09:45
у меня нет слов!!!---я не знаю как тебя утешить--но очень хочу!
АМаюра   13.04.19 18:25
Джема, вы опять?.., це--згубні вірши.., ці лабіринти болю.., будь ласка почуйте.., та йдіть до сонця.., радості, позитиву, весняного відродження.., і оминайте поки мої, депресивні.., бо в мене теж.., не краще.. Щиро бажаю вам здоров'я і гармонії душі і тіла, та натхнення на позитивні, радісні вірши.., станете мені прикладом..

Пожалуйста, убедитесь, что комментарий не нарушает правила сайта

Комментировать могут только зарегистрированные пользователи.


Для того, чтобы опубликовать стихи, воспользуйтесь специальной формой.